Розвиток галузі підготовки собак-помічників.

Собака є твариною, з якою людина тисячоліттями живе в симбіозі. Він допомагав людям не тільки в полюванні чи охороні, але також виконував інші функції, допомагаючи людині в побуті. Наприклад, ще в Стародавньому Римі є свідчення про те, що незрячі люди використовували собак для орієнтації. Зображення сліпої людини з собакою зустрічається в графіті Помпеї (I ст. н.е.). У Середньовіччі в Європі незрячі люди часто йшли з собаками, які допомагали їм пересуватись. У 1780-х роках у Франції та Німеччині з’являються перші згадки про спроби навчити тварину допомагати незрячим. У 1819 р. у Відні була заснована школа для незрячих, де використовували собак для допомоги учням у пересуванні.

Значного розвитку даний напрямок, нажаль, зазнавав завдяки війнам, які призводили до масового каліцтва людей. Так, після Першої світової війни у Німеччині з’являється велика кількість осліплих ветеранів. У зв’язку з цим в 1916–1917 рр. починаються перші спроби системного навчання собак-поводирів. У 1916 р. лікар Герхард Шталлінг відкрив у місті Ольденбург першу школу собак-поводирів для ветеранів війни а у 1923 р. була заснована школа в Потсдамі (Німеччина) — перша велика організація з навчання собак-поводирів. У 1930-х роках собаки поводирі з’явилися в США та Британії. У 1929 р. американка Дореті Харріс Айлен відкриває в Нью-Джерсі першу американську школу — The Seeing Eye (існує і зараз). У 1931 р. створена The Guide Dogs for the Blind Association у Великій Британії. Собак почали готувати за методиками зі спеціальними командами, маршрутом, соціалізацією, процес підготовки став більш стандартизованим.

Після Другої світової війни практика використання собак-помічників набула міжнародного визнання. У 1989 р. створена Міжнародна федерація собак-поводирів — IGDF, яка встановила єдині стандарти підготовки, тестування та використання собак-поводирів. Сьогодні собака-поводир — це юридично визнана форма допомоги, що гарантує право на вільний доступ до громадських місць, транспорту і т.д.

Розвиток підготовки собак-поводирів у СРСР мав свою специфіку: він почався пізніше, ніж у Європі, і був тісно пов’язаний із державними структурами, армією та системою освіти для незрячих. Фактично до 1930-х років в Радянському Союзі не було системної підготовки собак-поводирів. Перші експерименти з навчання собак для допомоги незрячим почались у 1930-х роках за ініціативою кінологів і військових, які працювали з собаками у прикордонних і саперних підрозділах. Проте ці спроби були нерегулярними і не набули широкого поширення. Після Другої світової війни, оскільки з фронту повернулося багато осліплих ветеранів, зросла потреба в їх ефективній реабілітації.

У 1946 році у Ленінграді (нині Санкт-Петербург) була створена перша школа собак-поводирів у СРСР. Школа працювала при підтримці Товариства сліпих (зараз - Всеросійське товариство сліпих, ВОС). Підготовка ґрунтувалася на німецьких методиках, але була адаптована до радянських умов. В період 1960–1980-ті сфера набула розвитку. В цей період підготовка собак-поводирів велася у декількох регіональних школах, найбільш відомі: ленінградська школа, школа в Москві, Новосибірську та Києві (наприкінці 1980-х в Києві проводилися експериментальні програми, про що є згадки в архівних документах, які зберігаються в Національній бібліотеці України ім. Вернадського — у розділі соціальної реабілітації). Радянська програма підготовки тривала до 1,5–2 років, використовувалися породи: німецька вівчарка, лабрадор, ердельтер'єр. Працювали інструктори-поводирі — спеціалісти, які не тільки дресирували собаку, але й навчали незрячого користуватися нею. У СРСР не існувало законодавства, яке би гарантувало доступ із собакою-поводирем у всі публічні місця — такі права були лише на рівні інструкцій та рекомендацій Товариства сліпих.

У 1980-х роках у СРСР відбулися спроби модернізувати програми навчання згідно із західними практиками, з’явилися перші публікації, передача досвіду від міжнародних організацій (в тому числі з ФРН). Але через закритість системи, відсутність міжнародної співпраці і низький рівень доступності для громадян із інвалідністю, розвиток був повільним.

В 90-ті, нажаль, з розпадом СРСР розвиток сфери сповільнився та майже зовсім зупинився. Певні дії в даному напрямку здійснювали окремі спеціалісти, проте системної роботи по відновленню галузі, фактично, немає і сьогодні (окремі ініціативи, зазвичай на волонтерських та благодійних засадах).

Причини занепаду даної сфери:

- Підготовка собаки це довгий, комплексний та коштовний процес, який не має очевидної комерційної складової. В сучасних умовах для таких проектів бракує фінансування, вони вважаються занадто складними.

- Подібні системи зазвичай працюють на базі попередніх напрацювань, що робить сам процес дешевшим та простішим (наприклад, вже є розведення тварин, матеріально технічна база, достатня кількість спеціалістів, вже відпрацьовані методики і тп). Тому вартість підготовки собаки поводиря на першому етапі в країні, де відсутня така системи, може виявитися більшою ніж в країнах, де така система вже давно працює (або рівною).