Ритуали знайомства людей і собак, та їх застосування у роботі з людьми і собаками.
Embedded Files
Автор: Венцлав Л.Ю.
Питання налагодження контакту, комунікації, поведінки, виховання та формування навичок, завжди цікавили мене як викладача, перекладача, а також як людину, яка дотична до галузі кінології. Тому, спостерігаючи за обома видами і, практикуючи тривалий час взаємодію з обома видами (людиною і собакою), неможливо не помітити схожості в поведінці, реакціях, способах формування поведінки, характеру, навичок тощо, притаманних як одним, так і іншим.
Спостерігаючи за маленькими дітьми, можна побачити багато спільного з поведінковими ритуалами деяких тварин, зокрема собак.
«Сигнали примирення» у дітей?
Нещодавно ми працювали з одним з наших підопічних собак у лісопарку на околиці Києва. Оскільки погода була весняна і сонячна, було вирішено взяти з собою на тренування онука (3,8 років), щоб він теж провів час на свіжому повітрі. Заняття проходило на великій галявині, де, окрім нас, було багато інших людей. Група молодих хлопців неподалік займалася спортом, люди влаштовували пікніки, прогулювалися з собаками та дітьми. Тут же розташувалася і наша невелика команда з собаками.
На галявині була дівчинка приблизно того ж віку (4 роки) зі своєю мамою. Дівчинка розважалася, пускаючи мильні бульбашки. Мій онук помітив її здалеку і зупинився, спостерігаючи за нею. Дівчинка теж помітила його. Онук явно зацікавився бульбашками і зробив кілька кроків у напрямку дівчинки. Вона, судячи з усього, непомітно спостерігала за нашим хлопчиком: побачивши, що він рушив до них, вона сказала мамі, що не хоче, щоб він підходив. Однак при цьому продовжувала озиратися на нього і стала активніше видувати бульбашки. Почувши це, онук не став скорочувати дистанцію, а навпаки трохи збільшив її, переключившись на бігання за бульбашками, які вітер відносив далеко вбік. Дівчинка не була проти цього та із задоволенням видувала бульбашки, за якими ганявся хлопчик, не наближаючись до неї.
Через деякий час дівчинка почала щось малювати паличкою на землі, показуючи результат своїй мамі. Онук, який був на відстані близько десяти метрів від неї, теж знайшов паличку і почав щось малювати на землі. Діти явно спостерігали один за одним і копіювали дії одне одного.
У якийсь момент онук підібрав якийсь камінчик і, не наближаючись до дівчинки, підійшов до калюжі, яка була осторонь від неї, кинув його в калюжу і почав перевертати його там паличкою. Дівчинка припинила своє заняття і стала зацікавлено спостерігати за тим, що робив наш хлопчик. Так це тривало деякий час, після чого вона почала потроху наближатися до калюжі. Робила вона це повільно, періодично зупиняючись і роблячи вигляд, що відволікається на щось, що було під ногами — шишки, гілочки тощо, показуючи їх своїй мамі. Я звернула увагу на те, що вона теж наближалася до нашого онука не по прямій, а скоріше робила певний обхід півколом. Потім також підібрала паличку, підійшла впритул до калюжі, трохи поспостерігала за камінчиком і далі, вже поруч із хлопчиком, долучилася до перевертання камінчика разом із ним. Через деякий час ми з мамою дівчинки вже спостерігали обох дітей, які активно комунікували в спільній грі один з одним. Діти разом шукали палички та гілочки, кидали їх у калюжу і перевертали їх палицями. Спільна гра виникла без представлень, інструкцій від дорослих і явного запрошення.
Від самого початку цієї сцени я не втручалася і, в якийсь момент, спіймала себе на думці про те, що процес знайомства дітей практично повністю ідентичний тому, що ми спостерігаємо у собак (і не тільки), коли вони знайомляться один з одним. Рух по прямій «обличчям до обличчя» у багатьох соціальних видів сприймається як тиск або загроза, тому, якщо метою зближення не є прямий конфлікт, використовується стратегія непрямого зближення — по дузі або з нефронтальним положенням корпусу. Саме це я і побачила, коли спостерігала за дітьми на галявині.
Якщо проаналізувати вищеописаний випадок, можна побачити, що відбувалося:
• Спостереження здалеку;
• Зближення по дузі (тобто непряме);
• Паралельна діяльність;
• Копіювання один одного;
• Фокусування на певному об’єкті для взаємодії (з досвіду спостережень за подібними ситуаціями: об’єктом може бути що завгодно або хто завгодно ("третя точка") — головне, що цей об’єкт дозволяє встановити контакт не напряму, а ніби через «посередника»);
• Перехід до прямого контакту — спільної діяльності (гри).
Сцени знайомства тварин ми часто спостерігаємо у нашому пансіоні для собак. Під час зустрічі вони, зазвичай, спочатку спостерігають один за одним на відстані. Якщо тварини хочуть мирно познайомитися, то підходять одна до одної по дузі, в процесі наближення не дивляться одна на одну впритул, сповільнюють рух і можуть демонструвати «зайнятість» — нюхати землю або відвертатися. Один із собак «зацікавлюється» якимось кущем або предметом, ретельно обнюхує його, мітить і відходить, зображаючи «зайнятість». Другий собака також підходить до поміченого куща (предмета), обнюхує його і теж мітить. Ці дії знижують напруження і дозволяють зібрати інформацію про партнера без прямого контакту. Потім вони можуть перейти до активної фази спільної гри або просто прогулюватися разом, не вступаючи в конфлікт. Розуміння поведінки собак дозволяє знайомити тварин без конфлікту, щоб, наприклад, вигулювати їх разом.
Йдеться не лише про схожість із поведінкою собак: вищеописана поведінка дітей нагадує ритуал знайомства, характерний для багатьох соціальних тварин.
Які висновки можна зробити в цьому випадку:
1. Існують «правила» налагодження контактів.
Описана вище поведінка дітей під час знайомства багато в чому збігається з поведінкою в подібній ситуації соціальних ссавців — собак, вовків і, звісно, приматів. Це загалом свідчить про те, що базові механізми соціальної поведінки людини, які сформувалися в процесі еволюції, значною мірою спираються на ті самі принципи, що й у інших соціальних видів.
Опис того, як тварини (зокрема, вовки та соціальні псові) знайомляться і починають взаємодію, присутній в роботах багатьох вчених, зокрема в фундаментальних дослідженнях в сфері етології. Про те, що у соціальних тварин існують еволюційно сформовані ритуали знайомства, які виконують функцію запобіжника агресії всередині виду, писав у своїх роботах Конрад Лоренц (Konrad Lorenz), наприклад в книзі «Агресія, або так зване зло» (On Aggression). Ця думка також була основою робіт інших його колег, зокрема Ніколаса Тінбергена (Nikolaas Tinbergen), наприклад: в книзі "Дослідження Інстинктів" (The Study of Instinct). Також вчені висували теорії щодо того, яким чином сформувалися ці ритуали, чи є вони інстинктивними або набутими.
Конрад Лоренц (зліва) та Ніколас Тінберген. Засновники класичної етології, чиї дослідження заклали основи сучасного розуміння інстинктивної та соціальної поведінки тварин.
(фото з Вікіпедії)
Наприклад, основні ідеї Тінбергена полягають у тому, що:
• поведінка тварин має вроджені (інстинктивні) механізми;
• існують ключові стимули (sign stimuli), які запускають поведінку;
• поведінка часто складається з фіксованих комплексів дій (Fixed Action Patterns).
Надалі Тюрід Ругас (Turid Rugaas) у своїй книзі «Про що говорять собаки: сигнали заспокоєння» (On Talking Terms with Dogs: Calming Signals) сформулювала основні сигнали, які демонструють саме собаки, коли відчувають стрес, назвавши їх «сигналами заспокоєння» (Calming Signals). Ці ж сигнали дають собакам необхідну інформацію про те, у якому стані перебуває їхній опонент, і дозволяють знизити напруження під час першого контакту. Вона описує поведінку, яка зменшує ймовірність конфлікту у тварин, і виділяє наступне:
1. Дистанційна оцінка (тварини спочатку спостерігають одна за одною на відстані, про що свідчить поза тіла, напрямок погляду, положення хвоста та вух). Таким чином також відбувається «зчитування» намірів;
2. Підхід по дузі (прямий лобовий підхід у собак вважається загрозливим, тому нормальне соціальне зближення відбувається по дузі або боком);
3. Якщо напруження зростає, тварини демонструють так звані «сигнали заспокоєння». У собак це відвертання голови, облизування, позіхання, уповільнення рухів, обнюхування землі тощо. Ці сигнали допомагають запобігти агресії та знизити напруження. (Сигнали, які демонструють собаки, часто збігаються із сигналами, які використовують інші види в аналогічній ситуації. Наприклад, примати використовують відвертання голови вбік (уникнення прямого погляду) або демонстрацію спини, щоб показати добрі наміри і знизити ймовірність конфлікту (Це описано в багатьох джерелах, наприклад: Frans de Waal, Peacemaking Among Primates);
4. Обнюхування (ділянка морди, боки, аногенітальна область). На цьому етапі тварини отримують фактичну інформацію про стать, вік, соціальний статус та емоційний стан одне одного;
5. Перехід до взаємодії або ігнорування. Якщо все пройшло спокійно, можливі: спільний рух, гра або мирне розходження в різні боки.
Тюрід Ругас.
Норвезька кінологиня, яка популяризувала поняття «сигналів заспокоєння» у собак, описавши їх як важливий механізм комунікації та зниження соціальної напруги. (Фото з Вікіпедії).
Можна порівняти патерни поведінки, які були виділені Тьюрид Руґас, з етапами гри у дітей на галявині та звернути увагу на очевидну схожість
2. У людини немає інстинктів, але вона за ними сумує.
Тут ми потрапляємо в дуже цікаву сферу знань, у якій досі тривають дискусії між поважними вченими та цілими науковими напрямами. Щоб потрапити на цю слизьку доріжку, достатньо поставити лише одне питання: чи є ця подібність поведінки людини і тварини вродженою, чи це наслідок виховання і спостереження за представниками свого виду? З цього приводу вчені досі сперечаються. Існують різні теорії походження ритуалів, таких як, наприклад, сигнали заспокоєння:
• Сигнали заспокоєння потрібні для управління конфліктами в групах. Такий підхід розвивав, наприклад, Конрад Лоренц. Згідно з його теорією, поведінкові патерни у тварин є частиною вродженого механізму, що регулює агресію та запобігає надмірному насильству всередині виду. Тобто, можна говорити про вроджені інстинктивні патерни поведінки, які допомагають уникати серйозних ушкоджень (внутрішньовидова «мораль»).
• Сигнали заспокоєння — це результат еволюції соціальних відносин, що існують для підтримання стабільності груп і координації взаємодій. У людей поведінка регулюється не стільки інстинктами (якщо вони і залишилися, то дуже слабкі), скільки складними соціальними механізмами. Цю теорію розвивав нідерландсько-американський приматолог і один з найбільш відомих дослідників соціальної поведінки тварин Франц де Вааль (Frans de Waal).
• Сигнали заспокоєння — це реакція на стресову ситуацію або потенційний конфлікт. У тварин вони виконують регуляторну функцію: облизування, відвертання голови, позіхання та інші прості рухи допомагають тварині впоратися зі збудженням і регулювати свій стан.
• Сигнали заспокоєння — це давній механізм, вбудований в фізіологію багатьох соціальних видів і такий, що діє автоматично, незалежно від контролю свідомості. Існують підстави вважати, що ці механізми мають глибокі еволюційні коріння, хоча їх точне походження встановити складно. .
Наприклад, прихильники полівагальної теорії* припускають, що так працює давній механізм, пов’язаний із блукаючим нервом (вагусом).
Деякі дослідження припускають, що сигнали, які використовуються для примирення і заспокоєння між членами групи після конфліктів, можуть бути попередниками емпатичної поведінки та соціального розуміння**, яке в процесі еволюції розвинулося у людини. Ну і, звісно, вони можуть працювати як певний «інстинкт» або патерн поведінки, який ми не контролюємо, оскільки він закладений у нас «за замовчуванням».
Стивен Порджес американський нейрофізіолог, автор Поливагальної теорії. (Фото The Guardian)
/*Полівагальна теорія — це нейрофізіологічна концепція, запропонована американським нейробіологом Стивеном Порджесом (Stephen Porges), яка пояснює, як вегетативна нервова система регулює реакції людини на безпеку, стрес і загрозу. Згідно з теорією, ключову роль відіграє блукаючий нерв (Vagus Nerve), який бере участь у трьох основних станах організму: соціальна взаємодія, мобілізація (реакція «бий або тікай»), завмирання — захисна реакція вимкнення або пригнічення активності при сильному стресі. Теорія вводить поняття нейроцепції — несвідомої оцінки нервовою системою того, чи є навколишнє середовище безпечним./
/**Наприклад, ці питання розглядаються у працях Франца де Вааля (Frans de Waal). Наприклад: "The Age of Empathy" і "Good Natured". Де Вааль підкреслював, що емпатія довгий час вважалася виключно людською рисою, але ця здатність також спостерігається у людиноподібних мавп та інших тварин. Приклади емпатії у нелюдських приматів та інших ссавців свідчать про те, що емпатія має тривалу еволюційну історію у людини./
Франс де Вааль — нідерландсько-американський приматолог, який обґрунтував еволюційне походження емпатії. (Фото з Вікіпедії)
Повернемося до нашої ситуації та підсумуємо: люди, як і інші соціальні види, використовують поступове зближення, ритуали і «сигнали безпеки» перед переходом до повноцінної взаємодії. Це є хорошою темою для наукових досліджень, оскільки єдності серед учених у цьому питанні досі немає. Але, як це зазвичай буває, хитрий homo sapiens успішно використовує це явище, як кажуть, «втемну».
Наприклад, ми використовуємо ці знання про поведінку під час роботи з дітьми та дорослими з терапевтичними або педагогічними цілями. З практичної точки зору, тут варто виділити такі важливі компоненти:
1. Підготовлене середовище: обов’язково слід подбати про те, щоб місце, де відбуватиметься сесія, було достатньо просторим для комфортної взаємодії, оскільки дистанція в багатьох випадках відіграє ключову роль. Звісно, у реальному житті буває так, що у нас немає простору для маневру. Тоді все відбувається занадто швидко. Згадайте, як це буває: виходимо ми з під’їзду з улюбленим біглем (тобто бігль витягує нас із під’їзду), а тут прямо перед нами з'являється веселий сусідський стаффордширський тер’єр, який через невдалий збіг обставин саме тягне свого господаря додому…
2. Необхідно створити умови, щоб учасники сесії самі пропонували поведінку, а не діяли за сценаріями чи програмами — тоді можна максимально використовувати всі «сигнали» і «патерни поведінки» (не будемо називати це інстинктами). Водночас завдання контролю процесу зберігається. (Наприклад, дитина сама ініціює контакт, якщо це можливо. Тварина також сама пропонує поведінку. Але, звісно, під наглядом. Адже в природі буває й таке, що сигнали не спрацьовують і виникає той самий конфлікт, якому вони мають запобігати.) Тим більше, що одна зі сторін, у нашому випадку — homo sapiens, з яким може бути все зовсім непросто.
Приклад того, як це виглядає в роботі з дітьми.
Як приклад розглянемо групове заняття в ДРЦ «Я + Сім’я», у якому брали участь до 5 дітей 4–6 років із різними особливостями розвитку (РАС, ехолалія, ЗРР, РДУГ, синдром Дауна). Діти переважно не розмовляли. З дітьми працювали кінолог-каністерапевт і дефектолог центру. Також на сесії були присутні психологи та тьютори. У сесії брав участь терапевтичний собака породи папільйон. Було визначено цілі заняття: формування побутових навичок, розвиток розуміння зверненої мови, вміння слухати і виконувати інструкції та соціалізація.
Заняття було структуровано із використанням простих побутових сценаріїв — наприклад, прикрашання новорічної ялинки. Одна дитина з високим рівнем тривожності відмовлялася взаємодіяти зі спеціалістами, уникала інструкцій і не брала участі в груповій діяльності. Однак її зацікавив собака, який просто був присутній на сесії та спостерігав за діями дитини. Це створило відчуття безпеки і зацікавлення. Через деякий час дитина почала включатися в діяльність, а згодом навіть «навчати» собаку, як правильно прикрашати ялинку.
Роль собаки в цьому випадку полягає в тому, що на нього зміщується увага, і він стає безпечним об’єктом для соціальної взаємодії. Адже собака в даному випадку поводиться «правильно» з точки зору налагодження соціального контакту. Він не наполягає на тому, щоб дитина гралася або починала якусь взаємодію (на відміну від стандартної поведінки багатьох дорослих представників виду sapiens, які в процесі дорослішання втрачають природну безпосередність і перестають дотримуватися «ритуалу»). Адже дорослі «краще знають», що має робити дитина, і тому часто змушують її до дії або контакту.
Собака ж демонструє природні сигнали, зрозумілі дитині. Він поводиться спокійно, не наполягає на контакті і не скорочує дистанцію (важливо: у цьому випадку собака спеціально навчений, а за процесом взаємодії спостерігають спеціалісти). Така поведінка тварини моделює природну («заспокійливу») поведінку при контакті, яку спеціалістам часто складно відтворити без «третьої точки» (у нашому випадку — собаки).
Приклад того, як це виглядає з дорослими.
У роботі з дорослими ми також спостерігали, як це працює. Наприклад, під час відвідування реабілітаційного центру з собаками в рамках нашої програми візитерства (емоційної підтримки) ветеранів, які перебувають на реабілітації після поранення, стався такий випадок:
Робота відбувалася у дворі центру. Це досить велика територія, по краях якої встановлені лавки, де зазвичай збираються люди, що проходять реабілітацію. Працювали золотистий ретривер Стенлі та метис курцхаара Макоша. Один із ветеранів, очевидно, не був готовий вступати в контакт (на відміну від інших, які активно включилися в гру з собаками та розмову з волонтерами), хоча всі його невербальні сигнали свідчили про високий рівень зацікавленості: він тримався на відстані, але уважно спостерігав за тим, що відбувається, часто переводив погляд між учасниками групи, реагував мімікою — усміхався, кивав, іноді подавався корпусом вперед, проте залишався осторонь.
У певний момент я відокремилася від групи з Макошею і почала давати команди собаці ближче до нього (зменшила дистанцію, наблизившись не по прямій, уникаючи прямого зорового контакту, зупинившись боком відносно нього під час взаємодії з собакою). Поки собака виконував команди, чоловік спочатку спостерігав, а потім почав включатися (вже вербально), заохочуючи собаку. У цьому випадку собака виступив «третьою точкою» для встановлення контакту. Після цього я попросила його допомогти відпрацювати трюк із собакою (який я сама «не могла» виконати), даючи собаці заохочення (ласощі). Далі почалася спільна робота (кооперація), до якої згодом долучилися й інші люди.
Подібні ситуації повторювалися досить часто: людина спочатку спостерігає, потім поступово включається у взаємодію через безпечне дистанційне спостереження. Виникає зацікавлення, потім залученість, зближення, кооперація і повноцінна комунікація.
На фото Макоша - метис курцхара, працює собакою-візитером в проекті "Собака-візитер" в ребілітаційному центрі МВС України в Пущі Водиці.
Якщо інтерпретувати цю ситуацію з точки зору полівагальної теорії, можна виділити кілька етапів. Спочатку клієнт перебуває у стані настороженості — його вегетативна нервова система функціонує в режимі мобілізації (стрес, напруження, недовіра). Він уникає соціального контакту. Спостереження дозволяє брати участь у процесі без прямої взаємодії. Це дає можливість нервовій системі оцінити безпечність середовища (нейроцепція). Спокійна поведінка собаки та передбачувані дії хендлера знижують рівень невизначеності і стресу. Таким чином, собака виступає «третьою точкою», а контакт формується між людьми.
Ще трохи про дітей і дорослих. Несхоже спільне або провал матеріалістичного біхевіоризму.
Загалом, на цьому можна було б завершити наші роздуми, але є ще один нюанс, про який слід згадати окремо, щоб не виникало відчуття, що «от тепер нам усе стало зрозуміло», і раптом не з’явилася спокуса ретельно перечитати праці батьків-засновників біхевіоризму, а потім «поуправляти» іншими homo sapiens зі своїми (звісно ж, дуже благородними і правильними) цілями.
Праці етологів (зокрема роботи біхевіористів), які лягли в основу фундаментальних теорій про поведінку тварин, звісно ж, одразу були підхоплені психологами, що вивчають поведінку людей, і навпаки — самі етологи значною мірою спиралися на праці психологів. І, звичайно, всім було цікаво, як саме можна керувати поведінкою. У певний період саме ці ідеї (а особливо теорії формування поведінки за допомогою зовнішніх ключових стимулів) активно просували радянські вчені. Сама думка про те, що будь-які рішення партії та уряду будуть беззастережно прийняті людьми, якщо їх повідомляти, лише дотримуючись певних «правильних» ритуалів, дуже всім сподобалася, і, на протязі певного часу, радянські вчені активно взялися за розробку певного варіанту НЛП, що працює на основі історичного матеріалізму* шляхом впливу на людей певними стимулами.
/*Історичний матеріалізм — це теорія, розроблена Карлом Марксом та Фрідріхом Енгельсом, яка пояснює розвиток суспільства переважно через матеріальні та економічні умови, а не через ідеї або мораль./
Засновник біхевіоризму Джон Уотсон (зліва) та Карл Маркс та Фрідріх Енгельс. Об'єднати біхевіоризм з історичним матеріалізмом для створення альтернативи психології як науки так і не вдалося. (фото з Вікіпедії)
Спеціалістів, які вивчають поведінку тварин, почали активно запрошувати і навіть пропонувати їм цілі кафедри. (Наприклад, самому засновнику біхевіоризму Джону Уотсону активно пропонували писати статті для радянських навчальних закладів, його роботи перекладалися і обговорювалися в схвальному тоні. Біхевіоризм загалом розглядався як матеріалістична альтернатива «буржуазній» науці «психологія».) Але тут, окрім загальної схожості механізмів і навіть самих ритуалів (наприклад, ми усміхаємося одне одному, щоб показати добрі наміри, так само, як це роблять примати, показуючи зуби, щоб ініціювати контакт), виявилася і суттєва відмінність між людьми і тваринами: Ритуали, які добре працюють для дітей homo sapiens, частково (а іноді й повністю) можуть не працювати для дорослих представників цього виду, тим більше якщо завдання контакту ускладнюється і потрібно вже не лише контактувати, а й керувати.
На відміну від тварин, людина, яка володіє критичним мисленням, має надто складну систему стимулів, що запускають її поведінку. Окрім зовнішніх фізичних стимулів, у дорослих людей є ще й внутрішні: сформовані переконання, ідеї, вірування і навіть такі складні структури, як, наприклад, «совість», які важко піддаються уніфікації та осмисленню загалом. Тому ми можемо використовувати ці прийоми (як-от ритуали знайомства та інше) у своїй роботі, але повністю покладатися на них не варто. Слід пам’ятати, що знання ритуалів, сигналів і патернів поведінки не компенсує відсутності навичок комунікації та інших складових, необхідних для роботи з людьми.
Цю істину швидко усвідомили радянські прихильники «соціального біхевіоризму». Ідея легкого і «правильного» управління людьми через просту механіку стимулів–реакцій швидко розвалилася на частини і, зрештою, вирушила на звалище історії; її змінили більш прості методи управління за допомогою терору (які також у подальшому зазнали фіаско). Радянські методички про управління трудящими масами за допомогою простих стимулів, так і не пішли в широкий друк і залишилися, здебільшого, предметом для вивчення представниками силових та інших структур (до речі, робота з тваринами часто входила до багатьох курсів навчання, розроблених для представників спецслужб).
Втім, це вже зовсім інша історія…
Page updated
Google Sites
Report abuse